Тренінг: форми і методи

Тренінг: форми і методи

Люди навчаються по-різному: дехто краще засвоює матеріал, коли читає його, дехто – коли слухає, а дехто – в процесі практичних занять. Фасилітатор або тренер, який подає матеріали в різний спосіб (урізноманітнює форми й методи навчання), має більші можливості забезпечити потреби аудиторії і закріпити вивчене.

Способи формування групи. Загалом існує два способи формування груп – для роботи у складі цілої групи та для роботи у складі малих груп. Кожному з них притаманні свої особливості.

Робота у складі всієї групи. Заняття у складі всієї групи передбачає, що всі учасники сидять разом, а їхня увага зосереджена на лідерові групи. Такий вид роботи, як правило, застосовується:

  • під час початкового привітання та вступної частини щоденних занять;
  • коли треба вислухати одного або декількох промовців, зокрема під час читання лекції або проведення колективної презентації перед аудиторією;
  • під час обміну результатами роботи, виконаної у складі малих груп;
  • наприкінці тренінгу для підведення підсумків і завершення заняття.

Переваги групової роботи полягають у тому, що з інформацією та досвідом можуть ознайомитися всі члени групи. Крім того, існує можливість легко давати інструкції одразу всім учасникам. Важливо також, що окремі учасники неспроможні одразу брати активну участь у навчанні, відчувають обмеження можливостей щодо засвоєння матеріалу. Їм легше адаптуватися до умов тренінгу у великій групі.

Робота в малих групах. На відміну від занять у складі всієї групи, коли люди є переважно пасивними одержувачами інформації, заняття в малих групах передбачає активність учасників, їхню жваву взаємодію одного з одним, вироблення ними власних ідей та виявлення творчості в інших формах. У процесі роботи у складі малих груп доцільно мати двох тренерів: вони зможуть приділити більше часу, допомагаючи кожній групі, і вносять у процес тренінгу різні форми навчання, особистісні якості та досвід, збагачуючи матеріал, який викладають.

Метод малих груп зручний у застосуванні, коли учасникам потрібно:

 познайомитися один з одним;

 переглянути матеріал, представлений на лекції;

 розв’язати завдання, поставлені тренером;

 спланувати, як представити інформацію іншим групам у формі рольової гри;

 відпочити, навчитися взаємодіяти, адаптуватися серед незнайомих людей. Існує чимало способів організації малих груп, кількість людей у яких, зазвичай, коливається від двох до восьми. Якщо кількість членів перевищує вісім, їм стає важко всім одночасно брати участь у роботі, відповідно, легше виключитися з неї – при цьому група, як правило розпадається на підгрупи. Спосіб формування груп залежатиме від виду роботи, якою вони мають займатися. У деяких випадках варто об’єднувати людей за характером професії, наприклад, менеджерів (керівників) в одну групу, а освітян – в іншу. Нижче наведено кілька найпоширених способів формування груп, але за умови творчого підходу тренер завжди може вишукати й інші.

         1.Учасникам (розташованим у фіксованому порядку – колом, півколом, у лінію тощо) пропонується розрахуватися за порядком (справа наліво або навпаки) самим (або це робить тренер) на таке число номерів, яке потрібне залежно від того, скільки людей має входити до складу кожної малої групи (наприклад, розрахуватися на і перший-другий номери, перший-другий-третій тощо). Учасники з однаковими номерами створюють відповідні групи (група номер один, група номер два, група номер три тощо).

         2.Групи формуються з учасників (двох, трьох і більше), які сидять безпосередньо поруч один з одним.

         3.Учасникам пропонується на вибір низка з кількох питань для обговорення (одного, двох, трьох тощо – за потрібним числом груп), і групи формуються учасниками добровільно за інтересами.

Групи обговорення. Вони створюються для стимулювання мислення та вироблення ідей, пов’язаних з певною темою. Наприклад, якщо доцільно визначити теми, що їх люди хотіли б вивчити глибше або про які вони хотіли б дізнатися більше. Від учасників групи обговорення не вимагається розв’язання проблеми або завершення складання переліку завдань. Оптимальний розмір групи обговорення становить 4-6 осіб. Обговорення має бути відносно коротким – близько десяти хвилин. Учасникам групи обговорення тренер повинен чітко пояснити мету обговорення. Якщо цей метод передбачається застосовувати досить часто – слід змінювати склад групи після одного-двох обговорень (деякі групи підбираються вдало і добре працюють разом, інші – ні).

Пари. Завдання, призначені для пар, необхідно добирати дуже ретельно. Вони мають бути короткими, щоб учасники не могли зайти у глухий кут, якщо пари не спрацюються. Попарно зручно працювати:

  • під час виконання вступних ознайомлювальних вправ;
  • під час навчання один одного, коли один учасник, який уже володіє певними навичками, навчає іншого;
  • коли люди на основі особистих симпатій обирають собі пару для вирішення таких завдань тренера, які зручніше виконувати вдвох, наприклад, для участі у вправах, де потрібно виконувати дві різні ролі тощо.

Трійки. Малі групи у складі трьох осіб особливо корисні, коли треба, щоб двоє людей взаємодіяли між собою, а один спостерігав за ними і робив зауваження. Члени малої групи з трьох осіб розподіляють між собою ролі промовця, слухача та спостерігача. У такій трійці промовець розповідає задану тему, слухач реагує на промову згідно з тренерським завданням, а спостерігач не бере участі в розмові. Він лише спостерігає та записує свої зауваження («погляд збоку»),а наприкінці вправи коментує враження від почутого. Взаємодія промовець – слухач триває, як правило, від 5 до 10 хвилин. Спостерігач коментує протягом близько 5 хвилин. Зазвичай у таких вправах члени трійки по черзі міняються ролями в певному порядку, щоб кожний з них побував у всіх трьох ролях (рис. 1.).

Рис.1. Схема взаємодії у трійці «промовець-слухач-спостерігач»

Після виконання цієї вправи тренер збирає учасників трійок в одну групу, щоб обмінятися досвідом. Залежно від кількості учасників – групи й наявного резерву часу тренер може не збирати усіх разом, а провести обговорення, об’єднуючи учасників кількох трійок (по дві, три трійки тощо).

Лекції та формальні презентації

Лекції. За цієї форми навчання лектор, який більшість часу перебуває у фронтальній позиції відносно аудиторії, представляє інформацію одразу всім учасникам. Цей метод, як правило, використовується, аби донести нову інформацію одночасно до великої кількості людей в умовах, коли слухачі не мають базових знань з певної теми. Тривалість таких лекцій може бути від однієї години, іноді й більше.

Слід пам’ятати, що під час лекції аудиторія пасивно сприймає інформацію, тому думки людей можуть відхилятися від теми, якщо лекція задовга, представлена інформація не відповідає темі, лектор читає матеріал не надто динамічно. Оскільки під час лекційних занять можливості для взаємодії між лектором та аудиторією вкрай обмежені, лектор і слухачі не можуть бути впевнені в тому, що тлумачать зміст лекції однаково. Природно, добре підготовлена й виконана лекція більше зацікавить аудиторію, ніж така, коли лектор погано орієнтується в темі, ніяковіє чи соромиться, або, що особливо негативно впливає на інтерес аудиторії, читає текст лекції слово в слово за конспектом, не пожвавлюючи її, не підтримуючи контакту з аудиторією очима.

Для підвищення інтересу аудиторії під час лекцій використовуються різноманітні прийоми, наприклад:

  • аудіовізуальні презентації (слайди, відеофільми тощо);
  • запитання – відповіді, відповідність яких темі лекції та витрати часу на них лектор ретельно контролює;
  • заздалегідь підготовлені виступи членів аудиторії, покликані представити різні погляди на предмет лекції.

Міні-лекції. Міні-лекції відрізняються від повноформатних лекцій значно меншою тривалістю. Зазвичай міні-лекції не перебільшують 10-15 хвилин, і використовуються для того, щоб стисло донести нову інформацію до багатьох людей одночасно; розповісти, як виконувати певні дії, щоб їх згодом опановуватимуть самі учасники в ході практичних вправ; підсумувати результати роботи малих груп для всієї аудиторії.

Міні-лекції часто застосовуються як частини цілісної теми, яку «бажано викладати повноформатною лекцією, аби не втомлювати аудиторію. Тоді інформація надається по черзі кількома окремими сегментами (міні-лекціями), між якими застосовуються інші форми й методи навчання: періоди запитань – відповідей, вправи на перевірку засвоєння матеріалу, рухавки, робота в складі малих груп тощо.

Презентації. На відміну від лекцій, які дають знання з багатьох аспектів певної теми, їх взаємозв’язку з метою створення цілісного, теоретично обґрунтованого погляду на певне явище, презентації спрямовані на надання нових результатів, нової інформації з конкретного, досить вузького, практичного аспекту теми, яка є предметом навчання. Успішна презентація вимагає від того, хто її проводить:

  • заздалегідь потренуватися у проведенні презентації, аби виглядати і почувати себе впевнено;
  • заздалегідь організувати всі необхідні умови для проведення презентації (підготувати робоче місце, засоби наочності – плакати, слайди, демонстраційну апаратуру, ТЗ тощо);
  • в ході роботи періодично запитувати аудиторію щодо зрозумілості нової інформації, підтримувати постійний зворотний зв’язок;

  •          виявляти гнучкість, бути готовим до непередбачуваних обставин, адже презентована нова інформація для когось може виявитися такою, що заперечує його усталеним поглядам.

Колективні презентації. Це така форма представлення матеріалу, коли кілька (троє або більше) осіб разом (по черзі) повідомляють інформацію аудиторії. Згідно із вказівками ведучого, який регулює черговість виступів, кожний презентуючий робить доповідь певної тривалості (зазвичай до 15-20 хвилин). Як правило, кожне повідомлення присвячене якомусь одному з кількох аспектів (вимірів, поглядів) одної теми. (Наприклад, якщо презентація присвячена освітній тематиці, один із доповідачів може поінформувати про медичний аспект проблеми, інший – про соціально-економічні наслідки для суспільства, третій – представити можливі варіанти дії громади, спрямовані на покращання рівного доступу до якісної освіти). Здебільшого наприкінці колективних претензій передбачаються запитання аудиторії кожному доповідачеві.

Мозковий штурм. Цей метод тренінгового навчання застосовується як для обговорення всією групою учасників, так і для обговорення в малих групах. Його мета – сформулювати якомога більше ідей на задану тему. Мозковий штурм проводиться у два етапи: на першому етапі формулюють ідеї, на другому їх оцінюють. Зазвичай використовується велика шкільна дошка або аркуші фліп-чартного паперу, де один з учасників (або помічник тренера) записує ідеї так, щоб усі могли їх бачити. Це стимулює мислення і зручно для відбору кращих ідей у ході оцінювання на другому етапі.

Перший етап триває зазвичай 5-10 хвилин, протягом яких учасники швидко висловлюють усі ідеї, що спадають їм на думку. Ці ідеї записуються без коментарів та оцінок. Якщо декотрі ідеї повторюються, вони позначаються відповідну кількість разів. На цьому етапі всі думки мають однакову цінність, тому що їх кількість поки що важливіша, ніж якість. Часто буває, що якась одна ідея тягне за собою низку інших.

Другий етап триває зазвичай 10-15 хвилин. На цьому етапі схожі ідеї об’єднуються в групи, обговорюються та оцінюються. У міру того, як деякі ідеї будуть визнані учасниками менш продуктивними, вони викреслюються з переліку, який у підсумку містить найкращі думки учасників.

Часто буває корисно для формулювання ідей розподілити учасників за малими групами, а згодом об’єднати їх для подальшого обговорення й оцінювання у складі всієї групи. Для ефективного мозкового штурму корисно також виокремити два типа ідей, запропонованих учасниками – таких, що здаються на перший погляд найбільш імовірними для реалізації, та навпаки – найнеймовірнішими. Такий розподіл може бути продуктивно використаний для початку обговорення та оцінювання ідей. Використання найнеймовірніших відповідей спонукає людей розглядати питання з різних точок зору, запроваджувати нестандартний підхід та враховувати оригінальні погляди. Стимулювати вироблення ідей можна і в інший спосіб: записати кілька різних, але взаємопов’язаних питань з теми обговорення на окремих аркушах фліп-чартного паперу (або папері плакатного формату) і розвісити їх на стінах аудиторії. Тоді учасники, пересуваючись по колу між цими аркушами, записують на них свої ідеї.

Аналіз ситуаційних вправ. Ситуаційна вправа – це реальна ситуація, представлена групі для аналізу. Вона може бути запозичена з досвіду тренера, колег, з літературних описів, свідчень очевидців. Тренер також може сам описати реальну історію, яка мала місце в житті. За допомогою цього методу можна проводити аналіз реальних ситуацій, визначати в них ключові проблемні питання, формулювати ідеї щодо можливого розв’язання – таких ситуацій. Але слід пам’ятати, що застосування методу ситуаційних вправ потребуватиме від тренера значних витрат часу на підготовку, тим більших, чим складніше аналізована ситуація.

Особливості проведення аналізу ситуаційних вправ виявляються в тому, що:

  • учасникам роздаються друковані матеріали з описом обраної ситуації;
  • можна наприкінці опису визначити питання для аналізу або запропонувати учасникам відповідні інструкції на початку роботи. Часто буває доцільно застосувати обидва прийоми разом;
  • учасники мають відокремити суттєві факти від несуттєвих, зробити висновки і ухвалити рішення на підставі цих висновків;
  • учасники мають пов’язати аналіз ситуаційної вправи з матеріалами тренінгу, які були вивчені раніше;
  • аналіз ситуаційних вправ зручно виконувати у складі малих груп, а згодом малі групи можуть представляти свої висновки всій групі для подальшого обговорення.

Аналіз критичних випадків. Це метод докладного розгляду якоїсь однієї події з метою усвідомлення досвіду, формулювання висновків та планування дій, які можуть дати позитивні зміни на майбутнє. Для такого аналізу учасники повинні мати певні базові знання за темою обговорення, аби легко наводити приклади і формулювати ідеї під час виконання вправи для обговорення може запропонувати тренер або сама група в процесі мозкового штурму.

Особливості проведення аналізу критичних випадків полягають у тому, що:

  • учасники працюють у складі малих груп;
  • учасникам надається стислий опис події;
  • мала група обговорює подію, відповідаючи на запитання на кшталт того, як можна було б запобігти настанню цієї події; як можна було б вплинути на її перебіг, щоб отримати інший результат; які додаткові знання або навички були потрібні, щоб забезпечити інший результат; чому ця подія сталася саме в такому вигляді, а не в іншому?
  • згодом, у разі необхідності, малі групи можуть об’єднатися у всю групу, щоб обмінятися результатами своєї роботи.

Рольова гра. Це ефективна навчальна методика, яка має бути добре продумана і організована, щоб забезпечити позитивний вплив. За допомогою рольової гри можна:

  • набути досвіду використання певних навичок в ігровій ситуації;
  • проаналізувати альтернативні способи дій. ідеї, запропоновані для виконання завдання гри, зміни ситуації на краще;
  • відпрацювати на практиці певні види поведінки в безпечному середовищі перед тим, як розпочати їх застосування в реальному житті;
  • набути впевненості у своїх силах під час практичних дій або репетиції певної події;
  • закріпити засвоєний матеріал шляхом забезпечення зворотного зв’язку;

•          додати до навчального процесу елемент розваги.

Особливості проведення рольових ігор такі:

  • гра планується заздалегідь. Тренер має чітко усвідомлювати, для чого він застосовує цей метод, які навички учасники набуватимуть в результаті гри;
  • учасникам потрібні чіткі інструкції щодо теми, яку вони представлятимуть, і часу, який відводиметься їм на підготовку гри та її презентацію глядачам;
  • після кожної презентації проводиться брифінг (він може мати різні форми) для обговорення перебігу подій під час гри;
  • тренер радить глядачам звернути увагу на певні моменти гри, які обговорюватимуться після презентації під час брифінгу; дає учасникам змогу разом обговорити, що сталося;
  • кожний виконавець ігрової ролі може обговорити свою роль;
  • глядачі (спостерігачі) можуть представити свої коментарі щодо моментів гри, на які вони звернули увагу;
  • тренер підсумовує обговорювані моменти, дипломатично звертає увагу на інші моменти, які, можливо, випали з поля зору учасників під час презентації та брифінгу, дякує кожній групі за презентацію і першим починає аплодувати на знак подяки;
  • тренер має бути готовим втрутитися, якщо група відхиляється від заданої теми або презентація триває надто довго;
  • рольова гра потребує часу (як правило, вона триває довше, ніж передбачається) щоб пояснити учасникам, що вони мають робити (близько 10 хвилин); щоб підготуватися групі до презентації (близько 20- 30 хвилин); щоб провести власне презентацію (близько 10 хвилин); щоб провести брифінг, на якому обговорюватимуться висновки, зроблені в результаті гри (близько 10-15 хвилин);
  • рольова гра з більшою імовірністю виявиться успішною, якщо учасники тренінгу почуваються комфортно один з одним. Як правило, не рекомендується проводити рольову гру на початку тренінгового курсу;
  • у процесі гри тренеру слід робити нотатки для обговорення під час брифінгу. Роль тренера полягає в тому, щоб допомогти учасникам максимально усвідомити, що відбувалося на сцені, чому це відбувалося, і що можна було б зробити інакше, аби отримати інший результат;
  • тренер має відзначити, чи відчували гравці проблеми щодо виходу зі своєї ролі після завершення гри. Якщо так – один з корисних методів полягає в тому, щоб запропонувати учасникам написати що-небудь про свою роль на аркуші паперу, а згодом зім’яти аркуш і викинути його.

Рольові ігри, як і багато інших ігор та тренінгових вправ, належать до інтерактивних методів навчання. Інтерактивне навчання передбачає використання різних видів активності учасників тренінгу: фізичної (рухова активність); соціальної (активність у соціальному оточенні – комунікація, взаємодія, взаємосприйняття); змістовної стосовно тематики тренінгу. Відповідно до того, яка активність домінує у грі, таке завдання й вирішуватиме у тренінгу гра, вправи, рухавки. Наприклад, якщо застосовуватимуться фізичні вправи, рухавки, які не пов’язані із змістом тренінгу, то вони виконуватимуть роль розминки, слугуватимуть засобом пожвавлення групи. Вправи та ігри дозволяють досягти численних цілей, зокрема:

  • подолати ніяковість і представити учасників один одному, коли вони щойно познайомилися;
  • зарядити учасників енергією, коли відчувається знесилення після обідньої перерви або після довготривалого заняття, під час якого учасники були змушені мало рухатись;
  • створити командний дух;
  • сприяти спілкуванню;
  • переглянути матеріал заняття, аби закріпити поняття, представлені раніше;
  • урізноманітнити заняття і внести в них елемент розваги.

Що потрібно знати, щоб провести гру [Фопель К. Технология ведения тренинга. Теория и практика /Пер. с нем. – М.: Генезис, 2003. – С. 8-38.-272с.]. Для успішної роботи тренеру слід мати власний «тренерський портфель», бути добре ознайомленим із різними іграми (знати мету гри та її належність до відповідного класу інтерактивних методів), вміти проводити гру відповідно до вимог до ведучого тренінгу.

Щодо кожної окремої гри потрібно уточнити:

• як ця гра працює. Адже гра проявляє, виносить на поверхню глибинні почуття та ідеї, бажання та побоювання, надії та спогади, вона ніби проектує їх на задану тренером поверхню. При цьому тренер може використати різні способи проекції, такі як навмисне акцентування поведінки з перебільшенням (щоб учасники краще побачили та відчули особливості своєї поведінки); застосування принципу контрасту (учасник має зробити так, як раніше ніколи не робив); обмін ролями (для розширення уміння учасників розуміти партнера); використання знання системності процесів і результатів (щоб учасники зрозуміли наслідки застосування різних комунікативних стилів поведінки) тощо;

  • мету (що ця гра повинна проявити, як це буде усвідомлено учасниками). Визначення мети гри надає можливість оцінити її результати;
  • потрібну кількість учасників (чи достатньо в групі людей для гри, як чисельність групи впливатиме на готовність учасників витримувати навантаження, відкриватися перед іншими людьми, адже чим більше нових людей на тренінгу, тим важче декотрим учасникам бути відвертими тощо);
  • тривалість (чи буде достатньо часу для проведення гри);
  • який засіб спілкування використовуватиметься (потрібно стежити, щоб змінювалися по черзі вербальні та невербальні засоби);
  • ступінь структурованості гри (чим конкретніша структура гри, тим чіткіша повинна бути інструкція тренера учасникам);
  • глибину втручання (від налаштованості учасників на відповідний рівень аналізу (поверхневий чи глибинний) залежить можливість використання гри та легкість її сприйняття учасниками);
  • навантаження на учасників (певна міра навантаження, яка викликає відповідну напругу, деякий стрес, потрібна для ефективної роботи. Проте надмірне навантаження не сприяє конструктивній переробці інформації, блокує та закріплює стереотипні форми поведінки не на користь меті гри);
  • історію виникнення гри, яка інколи теж дає цікаву інформацію;
  • вимоги до ведучого (здатність ефективно провести гру, відпрацювати досвід та усвідомити почуття, які проявляться у грі, забезпечивши збереження працездатності групи та користь кожному учасникові).

Технологія проведення гри. Алгоритм проведення гри включає чотири послідовні кроки: аналіз ситуації в групі, інструктаж учасників, спостереження за процесом гри, підведення підсумків.

Перший крок являє собою оцінку того, що потрібне групі, і як це найкраще зробити. Аналіз групової ситуації потрібен для того, щоб зрозуміти: як саме підтримати процес навчання групи грою; що відбувається в групі наразі; до чого це може привести; яка мета втручання; яку гру/вправу найкраще застосувати; на кому й на чому фокусуватиметься робота тренера; яке навантаження внесе гра.

Другий крок являє собою коротку, чітку інструкцію учасникам щодо ігрових дій. Вона повинна надаватися за впевненої поведінки ведучого і включати чітке визначення мети проведення гри, лаконічне й наочне пояснення ігрового процесу та правил гри, нагадування того, що це лише гра (експеримент у штучному середовищі) і що участь у грі добровільна.

Третій крок являє собою безпосередні дії тренера в ході гри. Він спостерігає за процесом гри, дотриманням часових та просторових меж, поведінкою учасників. За виникнення такої потреби тренер вносить додаткові інструкції, коригує процес гри. На початку гри, або, якщо група занадто скута, стримана, тренер може особисто взяти участь у грі, хоча, як правило, тренеру не варто виконувати роль гравця – це більше імпонує учасникам.

Четвертий крок – це оцінка того, чи був досягнутий бажаний ефект. Роль тренера в підведенні підсумків спрямована на керівництво процесом аналізу досягнень групи в цілому та кожного учасника особисто, заохочення обміну досвідом, допомогу в усвідомленні ігрової поведінки учасників та зв’язку між отриманим у грі досвідом і можливою поведінкою в реальному житті.

  Таблиця 1

Переваги та небезпеки інтерактивних ігор

       
Переваги від застосування інтерактивних ігор це:Ризики від некомпетентності ведучого виникають, коли він:
розширення можливих варіантів поведінкиігнорує концепцію та правила гри
стимулювання до опанування новими поведінковими навичками, можливість їх тренуваннядіє на власний розсуд, не повідомляючи учасникам мету гри, не залучає їх до планування ігрових дій
сприяння активності всіх учасників гри відповідно до завдань тренінгунедоречно використовує гру, неправильно розуміючи її мету
сприяння зниженню надмірної напругине дає учасникам обговорити хід гри та її результати
сприяння формуванню довіри та згуртованості групине керує процесом аналізу учасниками отриманих результатів гри
можливість залучити до інтерактиву велику кількість учасників одночасновикористовує гру, тому що непевен у власній компетентності раціонально використати час тренінгу для вирішення поставлених завдань
допомога тренеру швидко з’ясувати взаємини між учасниками групи, гуманізувати їхвикористовує гру без прив’язки до ситуації, і гра викликає або занадто або недостатню збудженість
сприяння розв’язанню змістовних проблем тренінгу та особистісних проблем учасниківпримушує до участі в грі
забезпечення вільного спілкуванняне забезпечує за зв’язок між досвідом, отриманим у грі та реальністю

Переваги та небезпеки інтернативних ігор. Усі переваги містяться у самій грі, всі ризики пов’язані з недоречністю застосування певної гри до конкретної тренінгової ситуації (помилки вибору методу) або неправильного проведення обраної гри. Тобто небезпека інтерактивних ігор пов’язана лише з некомпетентністю тренера (табл. 1.).

Широкий арсенал вправ та ігор надається далі у «тренерському портфелі». Тренерові варто уважно обміркувати, як можна їх використати, модернізувати або створити власні авторські вправи/ігри для поліпшення тренінгових занять.